Я відзначила, що маска жінки розшита квітками... І уявила, як вона, нагодувавши сімейство, прибравши кухню, уночі сидить і вишиває... «Я ще не придумала, що вишити Ігоркові, щоб він не ходив, як лох у чисто білій масці»... Грип не зламає націю, яка так любить мистецтво...

Спостереження

Десять днів тому, коли стали з`являтися тривожні повідомлення про епідемію, я роздрукувала з Інтернету молитву матері про дітей Амвросія Оптинського й кинула в сумку одноразову маску. Десять днів тому я була сама у вагоні метро в цьому безглуздому наморднику. Але в міру розростання теми (слова «паніка» й «епідемія» вкотре повторювати не хочу) кількість масок у вагоні наростала. Більш того, я почула дуже цікавий діалог у метро. Двоє дівчат спочатку обговорили, як була декорована маска якоїсь української телеведучої (вона нібито з`явилася в ній у студії, а потім зняла), а потім почали обговорювати, як вони прикрашатимуть маски собі та своїм хлопцям. Одна хотіла вишити емблему якоїсь рок-групи, друга сказала – ще не придумала, що «вишити Ігоркові, щоб він не ходив, як лох (так і сказала) у чисто білій масці».

Три дні поїздивши в своїй одноразовій масці, я перебувала в роздумах, де б узяти нову, і паралельно відзначала, як масочна культура просувалася в народ. Абсолютно типова українська жінка змученого вигляду з великими валізами втиснулася у вагон, і я відзначила, що її маска розшита квіточми під колір її шарфа. Я уявила, як вона, нагодувавши сімейство, прибравши кухню, уночі сидить і вишиває маску. На вулиці ввечері з сусіднього банку вискакували в масках хлопці – типові білі комірці, знімали їх, тільки відкривши двері своїх машин. На нашому Мінському ринку якась жінка жваво шила маски, раз у раз запитуючи то одного то іншого продавця, чому вони без маски. Ці сумні епідемічні дні усміхнулися мені абсолютно несподіваним боком. Думаю, у такі екстремальні періоди добре виявляється національний характер. В Україні немає і не було «масочної культури», у нашій бідній країні навряд чи якась жінка додатково «спотворюватиме» себе ще й носінням маски. Проте народ дружно надів маски.

Ми хочемо захистити себе від хворих або, будучи хворими, – від себе навколишніх. Це насправді виглядає виявом культури – у загальному сенсі цього слова і якщо писати його з великої літери.

І ще, розглядаючи в транспорті, як декоровано маски, я чомусь згадувала вишиті роботи дружин козацьких старшин. Колись мені потрапив до рук каталог цих робіт. Це дивовижні речі, мимоволі віриш, що українська інтерпретація бароко краща, ні на його батьківщині. В усякому разі – у вишивці. Англійські монархи Вікторія й Альберто, що зналися на декорі, були б у захопленні, якби їм у руки потрапило те, що творили українські вишивальниці й придумували дружини козацьких старшин у ХVII столітті.

Уявіть українську жінку. Адже треба ж їй: наслухатися всього про грип, переварити всю цю чорнуху, у якій брехня і правда переплелися так тісно, що межу навряд чи проведуть самі медики. Наслухатися, а ввечері сісти і, зібравши натхнення, підбирати нитки й малюнок для вишивки, щоб прикрасити маску. Котра, як переконують лікарі, – все одно напівзахід і здоров`я вам не гарантує. Що-що, а грип не зламає націю, яка так любить мистецтво.

Так, учора ввечері до нас заглянув сусід – завідувач хірургічним відділенням однієї зі столичних лікарень. Він почув, як мої домашні скаржилися на дефіцит масок, і вирішив, за його власним зізнанням, «захистити свободу слова в Україні від грипу». Він вручив мені акуратно зшиту марлеву маску й, зупинивши жестом мої слова подяки, пояснив:

– Мені у відділенні пошили три, це багато.

Закривши за ним двері, я оглянула пошиту маску й набрала телефон подруги, яка займається вишивкою. Хотіла попросити вишити в куточку іриси. Бо невже я ходитиму, як «лошиха, в чисто білій»?..

Марина Лаптева